нічого не знали. Один тільки, старший двома-трьома роками від Остапка та його товаришів, казав, що українська армія йде наступом на большевиків, що буде завзятий бій, а як буде треба — то всі, старі й молоді, підуть боронити Україну.
Ранок трицятьпершого серпня збудив Остапка радісним гамором, що з усіх усюдів доносився до його кімнати. Щось радісне, святочне, дзвеніло в цих гомонах, хоч не бракувало там і гнівних, чи здивованих голосів. Вискочив Остапко з ліжка, підбіг до вікна й — аж вічі поширилися йому від здивування та радощів.
На вежі Міської Думи маяв під легким подувом вітру жовто-блакитний прапор.
— Мамо! мамо! — закликав на радощах Остапко та кинувся в обійми матері, що на його крик вбігла до кімнати.
— Мамо! Україна! — кликав, цілуючи мамине обличчя та руки.
— Так, сину, так! Нарешті! — промовила мама, погладжуючи рукою ясні Остапкові кучері, а потім додала стиха:
— Аби тільки могла встоятися!
— Якто? — гарячився Остапко. — Чому нам не встоятись? Хтож проти нас стане?
