Вже від довшого часу ходили між шкільною молоддю камянець-подільської ґімназії якісь тихі чутки, що наука незабаром покінчиться. Спершу це хлопцям усміхалось, бо на Божому світі панував травень, а пахощі зеленого листя та квіток аж у нутро душі вдиралися.
Серця хлопців рвалися до свободи; думками линули вони в зелений яр Смотричу на розраду, на забаву. Гуторили весело поміж собою та старалися відгадати, коли той бажаний день надійде. Самі вже були раді, своїми власними руками, попхнути колесо часу, аби тільки того діждатися.
Одне тільки бентежило хлопців. У місті лунали глухі вістки, що наука покінчиться тому раніше, бо під натиском большевицьких військ треба буде нашій армії податися взад, та що всіх старших, які були звільнені від війська, покличуть тепер на фронт.
Ці поголоски, що появлялися час до часу в місті, а потім затихали, щоб за день-два пошритися знову, затроювали хлопцям
