лося, що й він ось-ось і собі скочить у те клубовище дітвори й пірве який шматок. А то знов перебігала цілим його тілом гейби якась дрож і обличчя кривилось якимось завзяттям.
Враз Василька замітив якийсь підстаршина. Кивнув на нього пальцем: кликав його до себе. Василько стояв і не рухався. Підстаршина кивнув знов і знов надаремне. Це його, мабуть, збентежило: він вломив шматок хліба, підійшов кілька кроків до Василька й кинув хліб у його бік.
Василькові кров ударила до лиця, потім він іще більше зблід і гейби захитався. Потім схилився, підняв кинений йому шматок хліба й несподівано жбурнув ним мадярському підстаршині в обличчя. Зчинилася колотня, та заки мадяри оглянулися, я втягнув Василька вже до себе до хати.
— Бійся Бога, хлопче, ти що зробив?! Як можна було хлібом кидати?
У відповідь мені прохлипав Василько:
— Не хочу хліба від тих, що мого тата повісили!
Я пригорнув Василька до серця, бо зрозумів, який гіркий та остогидний мусів бути для цього голодного хлопця хліб із мадярських рук, що зробили його сиротою.
