лувався добути з нього, звідки він, хто його батьки — не можна було довідатися.
— Я гірняк! — була його одинока відповідь.
Таким чином Василько перебув у нашому містечку від початку майже війни до остаточного відвороту російських військ 1917 року. Пішли москалі, в містечко наплили насамперед німці, потому австрійці, й Василько крутився поміж ними. То тут щось випросить, то там самі дадуть; голодний не був Василько ніколи, хоч господарська скрута та всякі реквізиції давалися мешканцям містечка вже добре взнаки.
Аж одного дня наступила в нашому містечку зміна війська. Австрійські війська посунулися на схід, а до міста ввійшли на кватири мадярські гонведи. Як тільки Василько побачив їх червоні нашивки на одностроях, мов не той став. Посумнів, наче в собі притаївся, став іще мовчаливіший, ніж був. Вже й до вояцьких кухонь не зближався.
А в містечку ставало що-раз тісніще: затяжіла над ним рука мадярського команданта, що своїми реквізіціями душив усіх.
