немилосерних ніг. Той край, землю якого зросили своїм потом та своєю крою його рідні сили!…
І за ними летів плач і лемент тих, що залишалися, нісся повітряними хвилями, забігав їм дорогу, гейби хотів здержати, гейби благав та молив залишитись!…
А вони похнюпили голови долів, душили в собі плач, що дерся із грудей, до крови кусали із жалю спечені горячкою бліді, тремтячі уста.
Встоятися не було сили!…
Ледви останній відділ встиг перейти міст на ріці, а вже далеко, на овиді, показалася большевицька кіннота. Гнала скоро, хотіла в свої руки захопити міст, забезпечити перехід своїм.
Міст треба було висадити в повітря. Приготоване було все. Командант стежі дав наказ. Черкнула запальничка й синє полумя почало бігти по льонті. Таке маленьке, майже невидне, бігло-дріботіло, вже ось-ось добіжить до підкладеної міни, а за хвилинку з моста не буде й сліду. І противник буде стриманий. Очі стрільців із стежі слідять пильно синій вогник насіркованого льонту. Ще мить-дві, і буде по всьому! Против-
