Було це літом тисячу девятьсот сімнацятого року, як московські війська знову відступали під напором австрійських з Галичини.
Запалене салдатами з чотирьох сторін село горіло. Добре висушені червневим сонцем соломяні дахи палахкотіли ясним полумям; сухі, ґонтові крівлі тріскотіли, запалюючися під легким подувом вітру; поцинкована бляха на деяких домах, що загорілися із середини, звивалася із горяча й відриваючись від тліючих лат, падала куснями довкола.
Вже горить хата Олекси Коваля; ясним полумям бухнула пожежа з дому Дмитра Ткача; чорний, густий дим оповив парохіяльні будинки; фіолєтно-червоні язики полумя починають уже повзати по стрісі Панька Криси.
А рятувати нема кому. Хто не втік до поблизького ліса, того пігнали під конвоєм їздців із „дикої дивізії“ до сусідного міста
