Сторінка:Коковський Франц. За Україну (збірка) (Львів, 1934).djvu/37

Цю сторінку схвалено

А там…

Бог зна, яка доля судилася полоненим! Скрізь кружляли ще раніше такі чутки, що на їх згадку мороз усіх пронизував.

Хвилини тяглися полоненим в роки, а в їх мізках блукав усе докір, що не сповнили свого обовязку — не повідомили дальшої стації про небезпеку.

Нараз…

Мов гострим ножем урізався хтось у серця полонених. Почули в сусідній кімнаті розмову старшин ворожого відділу: що треба би зателєфонувати до сусідньої стації, щоб прислала всю муніцію. Це мало бути нібито від наших частин, що змагаються із ворогом, який наступає.

Заляканими очима гляділи полонені один по одному, в безсилі затискали руки, що аж нігті вбивалися у їх тверді, спрацьовані долоні. А стаційний урядовець закусив тремкі губи, що аж кров виступила зпід зубів.

Дрижали, що ось-ось станеться, що за пів години, три чверти, навіть ці останки муніції, які ще є, опиняться в руках ворога… Дрижали, а жах і сором в'їдалися в їх серця, мов голодні пси, що допали до поживи.

І саме тоді нагодився Богданко — син залізничого урядовця. Він у часі наскоку