Денікінський наскок був такий наглий, що ціла команда двірця й не стямилася, коли і як дістався дворець у ворожі руки. Склад команди був, правда, невеликий, бо тільки десятник із кількома стрільцями, які, проти сотні московських крісів, не могли нічого вдіяти, але полоненим стрільцям лице паленіло зі сорому, що дали себе так легко підійти. А ще й жах угризався їм у мозок, що ніхто з них не встиг попередити команди сусідньої залізничої стації про небезпеку. А на сусідній стації стояли поїзди з рештками муніції для армії, що знесилена, знеможена, без узуття, їжі та стрілен, крок за кроком, відбиваючись від сильного напору ворожої кінноти, відступала на захід.
З полоненими стрільцями сидів і стаційний залізничий урядовець. І його не минула доля стрільців. З ним було найгірше, бо проти нього зверталася вся лють переможців. Сиділи всі під сторожею та ждали поки їх відішлють до команди армії.
