зарослого ліщиною тай стрибнув поміж кущі. Хтось із противників завважив його рух. Крикнув, і коли Михась не станув, стрілив у його бік із кріса. Потім стрілив другий, третій і кількох почало гнати за Михасем. А він, немов той вуж, просовувався проміж, травою та кущами й повз до найблизчих своїх закопів. Ще трохи, ще хвилиночку може добіжить…
А озвірілі противники гнали за ним із криком:
— Стой! Сдавайса! — та стріляли в напрямі корчів, що шелестіли.
Серед криків та стрілів тяглася погоня з десять хвилин. Михась вчув, як одна куля поцілила його в ногу. Мов би хто гарячим залізом її пробив. Та Михась заціпив уста, щоб не крикнути та криком не зрадити себе, й повз далі й далі. Чув, що тратить сили, але посувався далі.
І знов стріли, знов крики:
— Стой! Сдайса!
Вже… вже Михась чує стукіт тяжких кроків, сопіт розюшених салдатів. Ще трохи, ще… і нараз…
Бачить — неоподалік стрільнули в гору червоні ракети. Одна… друга… все більше й більше…
Алярм!
