Поміж полоненими опинився й Михась, „дитина сотні“, як його всі називали. Тринацятьлітній хлопчина, круглий сирота, що його батьки погибли під Семиківцями, приплентався ще в часі боїв над Стрипою до сотні тай так при ній залишився. Годі-ж було кидати саму дитину серед поля, як того пса, тим більше, що Михась так просився, щоб його лишили при стрільцях. У воєнній справі помочі з його не було, але ціла сотня так привикла до нього, що нікому й на думку не приходило, щоб Михася позбутися зі сотні.
Опинився Михась поміж полоненими та плентався при четарі, що, поранений, волікся із стрільцями, які в закопі не полягли. Ішов та прислухувався, як четар крізь затиснені з болю зуби шепотів:
— Боже!.. і нікому дати знати, всіх несподівано поперебивають… Боже!..
Щось немов у серце вкололо Михася. І щось наче шепнуло йому в серці:
— А ти, Михасю? Не попробуєш?
І на хвилину ляк пройняв його серце, і враз крізь мозок промайнула ясна думка:
— Ти, ти мусиш це зробити!
Не тратив часу на роздумування. Використав те, що зближалися до малого ярку