Стрілець, що стежив за рухами московських військ ізза першого ряду дротяних перегород, замітив на ворожому боці якийсь незвичайний рух. Було це в ночі; синяве проміння півмісяця закривали часами темні хмари, що їх вітер переганяв по небозводі. І стрільцеві здавалося, що саме тоді, як місяць закривають хмари, якісь постатті висовуються з ворожих закопів та поміж дротами повзуть у його бік. Він почав приглядатися пильніще, але кущі та пні дерев, поміж якими ішли боєві закопи — не давали змоги розпізнати всього.
Підозри схоплювали стрільцеву думку у свої витягнені, сухі пальці; ляк налягав на його серце. Але певности не було; годі було даремним алярмом ворушити цілу сотню, що по трудах цілоденного бою та відбиванні ворожих наступів спочивала в закопах.
Наладив кріс, почав пильніще приглядатися та наслухувати кожний шелест. А тут,
