людина, вмів і гарно заспівати і сказати таку проповідь, що до глибини серця ворушила. А крім того, можна було під церквою стрінутися де-з-ким, що був у повітовому місті, довідатися, що там чувати, як „іде война“, коли буде мир. Цього миру дуже багнули міщани! Не в одного батька син перебував ще в полоні, на Сибірі, не в одної мами дрижало серце за сином, що боровся десь на фронті. Багато було людей у церкві… Та всупереч сподіванням цеї неділі не було довгої проповіді.
Бліде лице старенького пароха було сумніще, ніж звичайно; його голос при Службі Божій дрижав, гейби якийсь біль давив це старече горло. А людям, що стояли ближче престола, здавалося, що з очей пароха, як він повертався до людей, визирає й розпука й якийсь такий дивний, докірливий сум.
Як скінчили „Буди імя Господне“, парох станув у царських вратах на знак, що хоче промовити до людей. Усі, що вже збиралися виходити, пристанули.
Тихим, спершу, гейби здушеним голосом, почав парох говорити про тих, що своїми грудьми спиняють наступ противника, що свою кров, своє життя жертвують за рідний край. І говорив про їх страж-
