лиии, щоб несподівано вбити ніж у спину брата…
— Вперед! вперед! — йде наказ і, ховаючися поза причілки домів, у заглибленнях хат, стрільці то прилягають на землю й нараз підносяться і біжать… біжать. Ще трохи і ввідруться на ринок, ще кілька хвилин і вирвуться з пекла вузької вулиці. Ще хвилина — одна хвилиночка…
І враз нова перешкода! На самому кінці вулиці застава червоних: постягали з хат, що могли, покидали поперек вулиці, а самі за заставою бють із скорострілів. Не багато їх, видко ледви кількох людей при скорострілах. Але добитися до них годі. Примістилися так, що ніяк у них кулею не попадеш, а в стрільців вже тільки кулі та штики. Цих кілька ґранатів, що зі собою забрали, повикидали давно. Як згадки про них — залишилися тільки трупи червоних.
А тимчасом чути, як на фронті горить бій. Обидві сторони стримують одна одну гарматним огнем, щоб не пустити противника на поміч своїм. Тай вдень ніхто до містечка не добється: поки дійде, скосять його кулі противника.
Із двох чет лишилося тільки пятьнацять здорових стрільців, а скоростріл червоних грає-грає, гейби заливався сміхом із безпо-
