заний кровю, що ще стікала йому червоним шнурочком по зраненій руці.
— Денікінці наступають від сторони Лаври — крикнув тай побіг у сіни.
Юрба заметушилась, потім завмерла. Всі чекали, що буде. А тимчасом тут, то там, чути було крісові стріли. Це або наші відстрілювалися від противника, або противник наступав.
Нараз у брамі Міської Думи появилася постать молодого старшини Січових Стрільців.
— Кількох молодих хлопців до мене! — гукнув він.
В цю мить кількох хлопців стануло перед ним, випрямившися, гейби на команду „Позір“. Між ними був і Остапко!
— Хлопці! — промовив старшина — мусите конче дійти аж на другий бік моста та розвідатися, що там діється. І як-стій вертатися й дати мені знати. Бігом руш!
І хлопців уже на місці не було. Бігли. Спершу разом, а відтак кожний скручував десь у якусь відому собі вуличку та старався скоро добігти на вказане місце. Душею відчували, що вістки, які мають принести, можуть заважити на ході подій. Тому бігли невтомно…
