стрибає рвучко вперед і громадяночка злякано задкує назад. Вона вже й не пробує посміхатися.
І тільки тоді, коли пропелери починають шматувати повітря, дужий вигук: — Бережись! — розсуває широко натовп.
Літак зривається і мчить уперед. Хвилина — і інстинктивно відчуваєш, що ти вже в повітрі, що в тебе немає під ногами тривкого грунту.
Перша не лише в СРСР повітряна екскурсія робітничої молоді, а й перша в світі рушила в свою крилату путь.
Поперед себе бачу засмагле, худорляве обличчя й пару сірих зляканих очей, що жадібно дивляться у вікно кабіни. Руки міцно вп'ялися в поруччя крісла. То Микола Северин — наймит з Сахновщини.
Я цілком розумію його стан. Та й хіба у ваших очах, дорогий читальнику, не було б жадібної цікавости, перевитої внутрішнім жахом, коли б ви, припустимо, зроду не їздили залізницею, ніколи не були в трамваї і здаля лише бачили авто? І вас, як це пишуть, одного чудового ранку взяли з поля, повезли залізницею, посадовили в трамвай, прокатали в авто, а потім відразу ж піднесли самольотом на височінь ну хай би й 700 метрів? Ну?
700 метрів — височінь пристойна. Мурований Харків розпластався широко під нами й набрав нового вигляду. Той Харків, в якого з іронією запитують: „Харків, Харків, де твоє обличчя?“ І мушу сказати, обличчя Харкова з височини — обличчя на диво викреслене й чітке: невідомо куди поділися його
