друкарські й медичні курси. А ото лікнеп працює.
Ми зупиняємося проти широких шкляних дверей і, щоб не заважати, непомітно спостерігаємо, як за шклом дверей, низько схиливши голови над папером, виводять літери чорняві тюркські дівчата.
У великій театральній залі невеличка дівчинка, суворо насупивши брови, грала нам, гостям, прекрасні східні мельодії.
Клюб об'єднує понад три тисячі жінок-тюрчачанок. Оглянувши його, ми зрозуміли вагу тих невеличких „крихт“ роботи партії й комсомолу, про які казав нам тов. Муратов.
З клюбу Киязим, наш незмінний сопутник і „путівник“, як ми в жарт взивали його, повів нас до старого міста.
Важкі сірі стіни фортеці оточують старе місто. Років сто тому тут кипіло життя, а за товстими стінами, де зараз лежить гомінкий новий Баку, слалися мовчазні простори та цвинтарі.
Вечеріє. Стіни й башти старого міста підводяться в сутінках важкими незграбними примарами. Проходимо ворота й відразу губимось у вузенькій кривулястій темній вуличці. Тут віє середнєвіччям, казками й леґендами. Вихилясті вузькі вулички сплітаються ще з вузькими завулками й утворюють складні заборсані лабірінти. І, коли б із нами не було нашого „путівника“ Киязима, що знає старе місто як свою кишеню, навряд чи ми б знайшли дорогу назад.
