складання пишних букетів лайки — всі беремося до мапи і біноклів. Кузьмич „старий авіововк“, вираховує віддаленість від нас землі. Трохи осторонь бачимо колію, станції і живо їх відшукуємо на мапі. Все ж нікого не покидає думка про „небезпеку“, особливо коли про це нагадує пропелер і хіба ще тому, що ми знаємо про перевантаження літака, про нелади з тросами, про те, що ми летимо вже з „чужим“ колясом і т. ін. дрібниці повітряного шляху. У таких випадках спокій літуна становить для незвиклого пасажира все. І не раз його (пасажира) очі там, де карк пілота становлять запитання. У таких от психологічних умовах та ще коли так (приблизно) на сторонці 78 Євентов дочитував І. Кириленка „Кучеряві дні“ наш „народ“ чи, вірніше, шлунки „нашого народу“, відчули страшенну безодню.
Такої чортової ями ми ще не відчували досі ні разу! Але наш літак уже не на 800 метрів, він стрибнув звідти за хвильку і блукає над плахтами степу. Мотор уже не гуде, а пропелер буксує і вся вага нас і машини на крилах з розгону знижується до землі. Тут на ріллі припекло сонце.
… Сіли без поломки, але далі не полетимо — сталося те, що називається на мові авіяції „перегрів мотора“, ще якась там „повітряна пробка“ і ще щось і ще щось, словом те, що дало право літунам заявити:
— За життя відповідальности не беремо і через гірські перевали летіти не будемо.
