кими сходами до берега, лягли на каміння й, звичайно, заспівали розлогої:
„На вгороді верба рясна,
Там стояла дівка красна…“
Але зараз же глибоко переконалися, що море — не степ розлогий, а пальми, кедри й магнолії аж ніяк не нагадують „рясної верби“.
„Верба рясна“, як ми ні дерли своїх горлянок, згучала немічно, жалібно й кволо.
Тоді лягли на спини й замріяно мовчки дивилися на симетричні залляті електрикою корпуси Рів'єри.
Ах, Рів'єро! Всесоюзне красуне! Чи то ж не про тебе мріяли огрядні, випещені Аделі Марковни, Ніни Петровни зі своїми Кіті, Беті, збираючи взимку копійку до копійки, карбованець до карбованця, щоб улітку хоч на два тижні та приїхати до Сочі, хоч два коротеньких тижні та пожити в Рів'єрі, щоб потім приїхати й байдуже кинути сусідам:
— Ми так чудово провели час у Рів'єрі…
Аделі Марковни, плачте — немає вже Рів'єри! Кіті, Беті, ревом ревіть — умерла „стара, добра“ Рів'єра!
Плачте й рвіть на собі волосся, зачисане в перукаря Сержа чи Вольда, бо ви вже не побачите Рів'єри, не станцюєте в ресторанній залі (знаєте, що над морем?) шиммі, а розбитна оркестра на чолі з милим маєстро в чорному сюртуці, з квіткою в петельці — не зіграє вам „Аллілуя“, „Цвєток солнца“ і вихилясте, розхристане „Ростовское корыто“.
