дова храму, не панували й горізонтальні, взагалі прості лінії. Наше око вимагає, щоб величня будова була неодмінно висока, летіла до неба, перемогала приниженість рівнини. А без того для нас і храм — не храм[1].
Та й наша країна не вся лежить у степу, не вся рівна: живуть наші люде і в горах — Карпатах. Можна помітити, йдучи з степу в гори, що і церкви стають нижщими. І там, у горах, наші церкви мають таку саму загальну конструкцію, мають таке саме число поверхів; тільки кожний поверх там наче не виріс, і через те загальна висота церкви менше, ніж у степу. Та се й зрозуміло; у горах не було потреби перемагати горізонтальну лінію, а змагатися з природними верховинами було годі.
 Церква в с. Бутлі на Бойківщині. |
Се все говориться про звичайне, орґанично звязане з народом, у чому виявляється смак народній. А часто стріваються й винятки, позички, ще не перетворені на наш лад, не пристосовані до місцевого смаку і потреб. Напр., бачимо у Суботові храм, збудований за часів Богдана Хмельницького, що дуже відріжняється від звичайного типу українських храмів. Так, знов, грецькі майстрі будували у нас храми у чисто-византийському стилі, і лиш пізніше ті храми (напр. Св. Софія у Київі) перероблено на наш лад.
Те ж саме доводиться сказати і про колір. У нашій стороні, де земля чорна, але і землі досить, люде вподобали для
- ↑ Се зазначає і Я. Аренберґ у тій самій книзі, що раніше згадана.
