Ціла будівля зветься халупкою або хатою, а власне та часть, де живуть (без спіжарні), — ізбою, як і у великорусів[1].
Ні сама izba, ні ціла халупка — не мазана, як і у великорусів. Садка при хаті або при дворі немає, — теж як у великорусів.
Коли ж так міцно і значить давно встановився тип української хати, то годилося б зробити спробу вияснити, коли і як виник сей тип і як розвивався?
Історичні акти мало нам поможуть; не багато дає і археолоґія. За те історія нашої хати має бути написана на їй самій, коли дивитись на неї, як на орґаничний утвір, звязаний з культурною історією народу од часів найдавніших.
Щоб прочитати історію хати, написану на їй самій, — треба добре знати її, треба зауважити, що в їй постійне, давнє, видимо архаїчне, а що випадкове, або нове. Тут помагає знаннє народнього побуту, звичаїв і обрядів, що звязані з тією або иншою частиною хати. Доводиться часом йти помацки, шляхом гіпотези, а потім перевіряти тим, що дає археольоґія і етноґрафія. Питаннє се досі у нас не розроблене, матеріялів не назбірано…
Відомо, що у давню давнину наші предки жили у печерах[2]. Тепер уже можна приймати, що жили вони, — предки українців, — по-над середнім Дніпром і далі на захід, потім почали розселятися і на схід.
У нашій стороні люде не могли, як де-куди у Західній Європі, жити в камяних печерах, ґротах, бо тут немає камяних гір. Печери доводилось копати в землі, на берегах річок, ярів,
- ↑ Izba, поменьшене — izbenka; від того izbenski, хатній. Для вияснення значіння слова „ізба“ се має вагу.
- ↑ У Київі, при Кирилівській ул., знайдені такі печери, виконані в товстому шарі глини; в печерах — сліди життя. Багато таких печер знайдено в глині від Київа до Трипілля. — М. Грушевський, „Кіевская Русь“, стор. 24–25.
