цієї пори разом. Коли мені в моїй малій тихій хатині ставало тісно й самітно, я брала свою палицю в руки й одвідувала стару Катерину. Тут, розговорившися й посумувавши з нею про чоловіка й дітей, я здоровшала серцем і очима від околиці, в якій би то не було порі, і вертала розрадувана й заспокоєна. Так допоміг мені господь бог, і так пролинув час аж до нинішньої хвилини.
За той час одержала я оцей щоденник від Зоні і з тим настав уже кінець зо всіми моїми дітьми.
Тепер полишаю Андрушу з старою Катериною, і, коли це вже воля божа, поїду до свого сліпенького внука. Йому стане, може, стара, „горем похилена“ бабуня в потребі. Але потім, мої діти… потім… коли настане весна… привезіть мене сюди назад.
Я може вмру; бо я вже слаба й чую дзвенькіт смертельної коси; я може вмру. Старість зачуває це, і слава богу, що час уже приближається; мені бо зачинає вже на цім світі самій самітно бути… А коли я вмру, то поховайте мене красно. Нічого іншого я не вимагаю від вас. Поховайте мене гарно! Як довго я жила, я все працювала й терпіла, я все вірила в господа й усім добра хотіла.
Поховайте мене гарно!..
Стара бабуня читає свойому двадцятилітньому сліпому внукові щоденник своєї Зоні, від уступу до уступу, висловлюючи при тім (забувши цілковито на присутність внука) свої думки й міркування, так, що щоденник з її замітками має характер якогось музичного duo.
