звихнене життя, яке там у своїм відлюднім закутку провадить, а яке змінити вже, як сам мені признався, не годен. Справді, мамо! Це сказав він мені сам, і це була причина, чому не хотів з вами стрінутися і в очі поглянути, не міг на похорон батька прибути. Йому, мовляв, невимовно тяжко з нами бачитися, бо, каже, — зараз пересвідчується наново, чим міг був для нас стати, а на чім опинилося його життя… Він не уміє неправдою орудувати, на те він уже з природи зачесний і засильний у почутті обов'язку, і вже через те саме можна його все ще шанувати й любити, і тому, дорога мамо, любіть його й дальше, як досі любили! Він добрий, мамо, лише покалічений судьбою…
— Як можу я — казав мені — проповідати людям слово боже, коли проваджу сам життя ложне й нечесне?..
— Про це й ще багато про що інше жалівся він мені, і серце мені краялося при його словах! Бо кожне з його слів була кров і кривава правда. Його життя звихнене, бо він, по своїй природі, був би найліпшим мужом і батьком, а тепер, може й добрим священиком не буде, хоча й сам вибрав собі свій стан. Хлопчиною хотів бідний на море йти, тимчасом на суші навіки втопився…
Для нього тепер найліпше, коли останеться там, у глибині своїх великих гір і лісів, посередині своєї, йому прихильної громади; буде далеко від культурного світа й ніхто йому, ні він другим, у дорогу не ввійде. Ви думаєте, що його справді не хотіла ніяка дівчина й тому він безженним висвятився? Коли б не безвиглядність і жорстокість Олени, я б вам ніколи його сумної тайни не виявила; а так перенесіть уже її, перенесіть, мамо, бо вже ж воно інакше не буде… Помоліться за
