оповістити нам щось подібне, з тою самою безсоромністю, і з твойого життя. Я не хочу тебе більше бачити!
Замкнула за нею двері, потім ще й засунула, і тимчасом, коли Олена гримала й товкла з лютости в двері, сіла вона, і з раптового сильного зворушення, тяжко віддихаючи, сказала, гладячи мою руку пестливо:
— Мамо, ви моя далека, горем похилена мамо! Скільки то крови мусіло вже ваше серце наплакати від того, що ви з нами всіма перебули!..
І схилившися, руками закрила старанно своє гарне обличчя. Я сиділа мов паралічем ткнена. Ледве що очутилася я трохи по тяжкій утраті вашого батька, ледве припочила трохи з великої фізичної втоми, що перемагала мене, вже спав на мене цей поний смуток.
— Кажу тобі, мій сину, — звернулася вона до нього, — я прямо не могла собі ради дати. Василько, оця моя вся надія, цей мій тихий чутливий хлопчина, він запхався в багно!.. О, не дурно сказав ти, відходячи від нас, що в нашій родині священики не „правляться“[1]. Ти мимоволі мовив уже тоді гірку правду… І не проти нього зворухнулася моя душа, не проти нього одного, лише проти правдивих виновників його безженства.
А Лідія, цей мій добрий ангел, зрозуміла аж надто добре мій настрій, присунулася близько до мене і, вхопивши своїми обома руками мою правицю та притиснувши до себе, стала мене потішати:
— Не гнівайтесь на нього, мамо, він не такий дуже винуватий, як би хто думав, він лише неви-
- ↑ Правитися — вестися, щастити.
