то все ж на похорон батька мусів він, син, священик, конче прибути. Це видалося мені просто обов'язком з його сторони. Одначе, він не приїхав зовсім і похорон відбувався без нього. Кілька день по похороні сиділа я з своїми трьома дівчатами, бо й Зоня була ще тут, у Лідки я кімнаті й ми про різне радили й оповідали, особливо ж про Олену, при чім Зоня радила, щоб Олена не зоставалась довше в місті, але виїхала на довший час до Василя.
— Він — мотивувала вона цю пораду, — сам один, безженний, буде певно рад, як сестра заживе в нього, оживить його самітну хату та перейме почасті його ґаздівство в свої руки. На таку думку обурилася Олена так сильно, накидаючися незвичайно на сестру, що я просто мусіла її до чемности упімнути.
— Де ви хочете мене загребти? — кричала, — між мужиків, ведмедів та ліси? І видумаєте, що я вам туди справді піду?.. Таки зараз! — репетувала. — Пождіть трохи. Я не така дурна, як ви гадаєте, і вибийте собі те з голови! Окрім того, — додала з неописаною злобою, — Василь мене не потребує: він мас вже жінку при собі й не потребує нікого. Рішучо нікого! Він… — вона відідхнула, отворивши уста до дальшого говорення, але тут уже впало мені в око, що Лідія замкнула їй своєю рукою уста.
Одначе Олена, витрутивши її руки, крикнула грубо, роздражнено:
— Що це за мода з тією вічною таємничістю? Воно вже час відслонити ту глупу тайну, скарб той. Що знає його село, знає, певно, ціла околиця, знають інші, Лідія і я, те може й мама також знати! Любовницю має він при собі, мамо! — крикнула. — Любовницю… абисьте знали, просту хлоп'-
