— Якась велика артистка, мамо, приміром акторка яка.
— Акторка? — покликнула з жахом стара мати. Моя дитина? Попівська дитина? Ні, мій сину, з неї не вийшла б акторка! Вона, донька священика, внучка священиків, вона б ніколи не вийшла комедіянткою! Її мати ніколи не дозволила б того, і вона сама не мала в собі жилки до такого легкодушного життя!
Син усміхнувся на дитячий переполох і наївність матері.
— Я не кажу, мамо, — обізвався він, — що з неї була б з певністю вийшла акторка; ми ж так собі, просто, як ви самі казали, „фантом“[1] виробляли. Я зробив лише заключення з того, що ви оповідали, і тому, що спімнулисьте, що з неї було б, мабуть, щось велике й значне вийшло. Але чи ви думаєте, мамо, що мати доньку великою артисткою це не є честь?
— Може воно й честь, мій сину, — відповіла мати журливо, — лиш я стара, мабуть не розуміюся, мій сину, на тій честі… Може, була б славна ґаздиня[2], як її бабуся, або інші жінки священиків. Оце було б, може, з неї вийшло. А ти відбираєш мені твоїми новосвітськими поглядами мою думку про неї. Чи це не досить з жінки — вийти славною ґаздинею?
Син знов усміхнувся.
Бачив він, що мати жила так далеко в своїх традиційних поглядах; між його й її поглядами лежало стільки часу, з його перемінами, здобутками й новостями, що це не було й ніяким дивом, коли вона тут у своїм далекім, глухім закутку,
