мене дишіла лише пустиня піль і самітність, і миготіли зорі, блистіла вода в стану, але я знала це сама з себе, і вкладаю це в твою душу, мій сину, бо знаю, що хто інший мені не повірить.
Тої ясної місячної ночі помер справді твій батько, а переразливий окрик у моїм усі був мені мов ознакою того.
Слава богу, що я його вчула й зрозуміла. Я мовчу про той жаль, що мене при тім пізнанні огорнув, бо відради по такій страті для мене не було й не могло бути.
Запанувало мною лише одне однісіньке почуття: „сама вже без нього, сама“. Більше не думала я і не знала нічого. Свідомість мусіла мене остаточно опустити, бо на порозі оцього дому, через який ви мало не всі переступали, повалилася твоя стара мати, Осипе, і перебула тут дальшу ніч.
Ні одно з її, дорогих для неї, дванадцятеро дітей не підняло її в її найтяжчій хвилині, не потішило. Жодне з них не промовило теплим словом до неї, так видно їй уже доля судила… Ніби жебрачка, лежала вона тут, а може й гірше ще.
Бо там десь у світі були в неї діти, котрі, одначе, їй мов не належали.
Ніколи не відчула вона сили самітности й опущення так дуже, як тоді — ніколи! А хто її ніколи так не відчув, той і ніколи не зрозуміє, що в мовчанні й самітності творяться речі, в які за ясної днини годі вірити або їх розуміти… Така була та піч, мій сину!.. Та горесна ніч, що до решти моє волосся побілила й мене до сьогоднішньої днини смутком прикрила.
