вилася від часу до часу на вугля, чи не погасло, і вважала, щоб страва була тепла.
Зразу я молилася. за всіх, — спершу за шість померлих, які можуть мене колись на тамтїм світі повітати, а потім за живих. Опісля я надслухувала…
Ох, те дожидання й надслухування!.. Те надслухування кожного найслабшого шелесту в такій страшенній самітності й тиші!.. А далеко й широко — жодної живої душі, ніякої хатини…
Далеко, широко — ти сам один.
Що то не зачувається отак у таких хвилинах, мій сину, що то не зачувається! — сказала протяжно стара мати й похитала головою. — А до того те нутро! Ох, те, що само з себе глузує, ніколи невмовкає нутро, з своїм почуванням супроти тієї мертвої тиші навкруги тебе!.. От-от, здавалося мені, загуркотів віз… от-от приїхав віз, приволікся конисько, як уже нераз сам один, додому, і я брала палицю в руки, виходила напомацки на двір і розглядалася в ясну зоряну ніч.
Навкруги було пусто й тихо, не видно нічого, хіба від часу до часу проривало тишину уриване скавуління собаки, що стерегла нашої хатини на далеких, самітних полях. Тоді, тої морозистої, місячної осінньої ночі, мала я почуття, неначе б я справді чула навколо моєї самітньої хатини смерть, що за мною старою, або за ким іншим, чатуючи, роззиралася. Так сумно переймало щось мою душу й мучило; так невимовно глибоко відчула я свою самітність, горе й опущенність.
Я кажу „опущенність“, мій сину, бо стільки мала я вас ще при житті, тоді ще всіх п'ятеро, здорових і сильних, у розцвіті, а проте була моя старість така сумна й гірка, а всі інші, крім вас,
