розі до нього. Він мусів уже давно доїхати до цілі, мусів поцілувати вже руку дорогого старця… або, може, тепер десь… цими хвилинами, тепер може вже, певно тепер…
— Дмитре, звернулася я нараз до доброго, чесного господаря, чи не здибали ви припадково мого Андрушу в дорозі до міста? Він виїхав нині зранку з деякими орудками до батька й сестер.
— Якраз я здибав! — відповів Дмитро. Саме коло передмістя. Їхав звільна, хоч його кінь видався мені мокрисенький.
Я повздержала віддих.
— Чи він задержувався де? — Мої думки розбіглися й не складалися до жодної відповіді самій собі. Але уста спитали механічно: — Чи він попасав де?
Добрий чоловік відгадав мій страх з моїх очей або з беззвучного голосу, бо відповів мені якось-то сквапно:
— Він, оскільки мені видалося, дуже поспішався й не хотів ставати, коли я збирався притримати свою шкапину, щоб перекинутися деяким словом.
„П'яниці й божевільні бувають хвилинами хитріші від нормальних“, зойкнуло мені чомусь у душі.
А голосно спитала я:
— Поїхав далі?
— Так, крикнув мені лише, що їде до батька, й ударив коня батогом, немов би хотів мені утекти з очей, і я не міг від нього нічого більше довідатися. Не турбуйтеся, пані-матко! — успокоював мене той простий чоловік, що знав Андрушу й угадав мою журбу. — Він не мав так дуже де вступити. Я його добре знаю! Окрім того мав ще
