просить вас не побиватися й не гризтися, а здатися на божу волю. Я потішав його й казав: „Не журіться, кажу, татку, не журіться. Пані-матка вже також подалася, як і ви, і воліє з палицею ходити, як без неї. Але ви знаєте, кажу, що вона з заліза й навіть тоді з заліза, де іноді й мужчина сльозу з очей зітре!“ Бідненький пан-отець лише сплакав і замовк. Так казав я йому. А панна Лідія, старша ваша донечка, побачивши мене, полишила мене на хвилину на сторожі коло хорого, написала оце письмо до вас, і от його вам! Вона також дуже помарніла й поблідла. Все була дрібна й тоненька, як дитина, а тепер то стала вже така, що чоловік узяв би її на долоню. Ні, пані-матко, вже гнівайтеся за це сміливе слово, або ні, але таки такою гарною, якою була ваша небіжка найстарша донька, то вже жодна з ваших доньок не є. Хіба ще може ваша панна Зоня, що її забрала ваша сестра за свою і ще панна Лідка. Але вже ваша середуща, чи як її звуть, Оленка, то вже таки зовсім ніби від усіх дітей відродилася. Що правда, вона здорова, говірлива, хоч би й тепер, коли батька винесуть не забаром з хати, але при тім і така гостра, що перед нею і чоловік злякався би! Як стеремкотіла на мене, коли я, не знаючи в котрі двері йдеться, зайшов до вашого зятя! Аж мені соромно стало, та на щастя надійшов і він якраз зі мною і вказав на дорогу до панни Лідки. Скажіть, перепрошуючи вас, пані-матко, — тягнув далі знайомий ґазда, — чи це правда, що панна Лідія має віддатися незадовго за вашого зятя?“
— „Правда“ — кажу, — „Дмитре, правда! Він посватав її зараз у рік по смерті жінки, — пересвідчившися, що Лідія добра й щира не лише до родичів і цілої родини, але й для його сиріток. Коли йому було найтяжче з дітьми, по смерті
