сили, щирости й доброти, я все те старалася вложити словами в його груди, аби лише держався сильно і сповнив свою задачу як слід.
І він приобіцяв мені це… поцілував покірно в руку — і поїхав.
Я помолилася, як кожним разом, коли він з дому виїжджав, і провела його. А далі лиш очима пильнувала його, оскільки мені на це лише мій вік дозволяв.
Може він буде держатися, потішала я своє бідне серце. Може бог візьме його в свою опіку, сьогодні ж неділенька свята, то може вона буде для них там і для мене тут щаслива.
Врешті коли мені вже з очей зник, вернулась я в хату, забрала свою палицю і, замкнувши двері, вийшла…
Зразу навкруги хатини й саду, а потім поволі чимраз далі й далі в поле.
День був осінній, але погідний, хоч не саме теплий, і я пішла отак, щоб яку живу душу стрінути. З від'їздом Андруші опанував мене якийсь томлячий неспокій, що підгризав мене неустанно.
Стерня розлягалися далеко й пусто перед моїми очами й ген навкруги можна було відчути якусь дику самітність. Нараз огорнуло мене, стару жінку, почуття, немов би в тій тишині невидимо приближалась звідкись до мене смерть, і я мала десь тут, або може й там, у землю запастися…
Раз-у-раз мала я Андрушу перед очима, а з ним і дорогу, що нею мав переїжджати, яку я аж надто добре знала. Як і сам добре знаєш, Осипе, маючи, вас у школі, я їздила нею нераз. Отже, я знала, — зразу їхав він гарною, спокійною околицею, потім попри якийсь величезний, пишний ліс,
