й цілий останній піврік, аж до своєї смерті. В останніх днях того півроку трапилося одного разу, що я мусіла вислати до них в місто Андрушу з грішми й різними, потрібними дівчатам, речами. Як уже мабуть сам догадуєшся, велося нам під той час матеріально дуже недобре. З приходства одержували ми всього так мало, що з тим не було що й числитися; господарка під рукою Андруші приносила лише стільки, що могла нас обоє сяк-так виживати; лише часом можна було дещо продати, щоби заспокоїти вимоги хорого в місті або поплатити припадаючі податки. Поволі, поволі, дійшло до того, мій сину, що я мусіла дещо зайве з хати або давнішнє пристаране продавати, щоб піддержувати здоров'я хорого, то знов, щоб сплачувати затягнені тут і там довги. Отже, як кажу, придбала я одного разу знов трохи грошенят: тяжко припало воно мені тоді, лише господь один знає, як тяжко; та врешті воно вдалося мені, і я не буду довше згадувати про це. Позапаковувала я до воза власною рукою все, що було потрібне в місті хорому й дівчатам і виправила Андрушу в дорогу з просьбами й мольбами: щоб не зупинявся, борони боже, ніде по заїзних корчмах та пристанках підчас тієї кількагодинної подорожі до хорого, щоб нещасний наліг не переміг його, та щоб він не протратив і не пропустив марно, що вдома так гірко збиралося. А там у місті хорий і дівчата вижидали нетерпеливо посилки. Власноручно повісила я Андруші мошонку з грішми на груди й, прохаючи та благословляючи по кілька разів, виражала його так з щирим серцем у дорогу.
„Ти вже не малий, Андруша“, — упоминала я його накінець поважно й по-доброму, — „пам'ятай про те, що батько в останніх своїх днях у своїй немочі
