Тепер сиділа все що непорушно й мовчала. Нараз обізвався син:
— Мамо, — сказав, — я би хотів оці всі листи, що я їх упорядкував, з собою забрати, бо лишати їх тут нема рації: Андруша ледве чи буде їх коли читати; я взагалі сумніваюся, чи він ще й читати й писати уміє, особливо ж писати. Хібащо ще може коли підписується. Йому, оскільки я собі ще давніш літа пригадую, книжка й перо бували завсігди дуже противні. Чи він читає деколи що небудь?
— Календаря… — відповіла несміливо мати.
— Всежтаки? Ну, на таке воно в нього й показує.
Душа старенької матері задрижала болючо. Скільки разів упокорювано його, вона все за нього терпіла.
— Скажіть, будьте ласкаві, мамо, куди то він нині поїхав знов? Він, як бачу, фірман тілом і душею!
— Це він і є. Коні в нього єдина річ, до якої він дійсно з усієї душі прив'язаний. До якої степені, скажу тобі оцей приклад. Одного разу обіцяв йому батько купити доброго й дорогого коня, коли повздержиться цілий рік від усяких напитків, і він повздержався. Як неймовірно звучить воно, мій сину, а він видержав цілий обіцяний час! Але за те, як звірина станула вже в стайні, запився він так страшенно, що його очі аж позапухали, і він три дні не злізав з поду в стайні. Там був його сховок для спання в таких пригодах... Відтак поділив собі час на три частини: праця в полі, кінь і корчма...
— Мамо! як давно запивається, властиво, той чоловік?
Стара мати похитала сумно головою й відповідала, мов оправдуючися:
