32
вибухла сильним плачем і плачучи, аж збудилась. Слідуючого дня оповіла я сон батькові. Ти знаєш, батько не терпів ніколи, щоб у його домі піддержувано забобони, як і, взагалі всяку містику, лаючи й осуджуючи за те строго; одначе, вислухавши мій сон, замовк і споважнів. Вкінці сказав: „Жінки все більше вгадують чуттям, ніж ми; вони як тії діти або звірята. Борони нас, боже, перед нещастям! Але щоби це могло відноситися до Іванка, я зовсім не думаю; покинь і ти таку неспокійну гадку. Хлопчисько здоровий й молодий, мудрий й загартований, і коли його бог стереже, то нічого лихого йому не трапиться!" Так потішав він мене і, з тим я пішла собі. Через чотири дні потім прийшов лист від одного з його приятелів з вісткою, що Іван лежить тяжко хорий на тиф… все інше ти вже й сам знаєш. Знаєш, як батько вибрався зараз сам у дорогу й поїхав. Знаєш, як то все ще в тодішніх часах двигалося звільна вперед. Тоді залізниця не йшла ще, як тепер, прямо від нас до Відня. Треба було вперед ще три дні кіньми їхати до Л. і доперва відти залізницею. Коли врешті добився до місця, було все даремне. Іван лежав уже в агонії, не пізнав батька й так перенісся нещасний на тамтой світ. Відійшов від нас усіх, немов на дно моря потонув… Ані його мати, ані ви, всі інші дорогі діти, не могли ступати за його домовиною й відпровадити до вічного супочинку! Бідний батько! Сам стояв при смертній постелі свойого найстаршого сина, свойого любимця, всієї своєї надії. Сам один. І може тепер зможеш собі уявити, що він тоді витерпів! А одначе він це переніс. Був сильний духом, до життя добре приспособлений й мудрий чоловік! А всежтаки коли опісля утратив і тебе, на котрого немов усі надії по Івані переніс, числячи на
