31
чися вже вперед тією хвилиною, в котрій зможемо притиснути ту щиру й чесну дитину до серця. В тиждень перед його смертю приснився мені сон, якого ніколи не забуду, хоч би мені господь дав ще раз стільки горя перенести! Так запам'ятала я собі той сон у всіх подробицях. Не смійся, сину, з мене старої, але слухай: мені вже тепер не до байок! Снилося мені, отже, що я була десь у малім гостиннім покою нашого приходства, обтирала комоди й інші меблі з порохів, особливо ж старе бюрко до писання, яке батько казав внести зі свого покою для хлопця, щоб мав усе вигідно; так дуже любив і шанував він свого найстаршого сина. І коли ж я отак по кімнаті туди й сюди вештаюся, влітає нараз громадка чорних круків вікном в середину і, вважай мій сину, ділиться вона на чотири часті. Одна частина сідає на ліжку в головах, друта на ліжко в ноги, третя па пульті над столиком, а четверта кинулася, закрякавши, до дверей. При оцім видовищі я остовпіла, і моє серце з якогось болізного почуття защеміло; так, що я, як стояла, опустилася навколішки й почала, молитись. Саме посередині молитви відчинилися двері й увійшов Іван. Весело й живо, з пачкою книг під пахою, як мабуть часто за часів студентських ходив, і приступивши, так прямо до мене, заговорив: „Мамо дорога, добра наша мамо! За всігди молитеся ви за нас, маєте щось для нас у бага випрошувати! Маліться, матінько, моліться до господа й подякуйте, що я вже позбувся своїх іспитів. Цим разом приходилось мені тяженько працювати. Але вже тепер я готов і свобідиий і прибув до вас, бо довго приходилося мені ждати на те, щоб свобідно між вами відідхнути". Він говорив живо й радісно, одначе, між його словами дзвеніло щось несказано сумне, так, що я нараз
