23
нами, і як боялася зостатися з нами, щоб не бути свідком прикрих і нераз дуже бурливих перепалок. Утікла б від нас напевно скорше, як би не лагодилася, як кажу, до іспиту і як би Рут не придержувала її при собі майже насилу.
Чи слухаєте, мамо, що вам розказую? — спитав нараз син. Мати сиділа непорушно, вслухувалася вже тепер більше в дорогий їй голос сина, ніж у його слова.
Слухайте, — додав живіше. — Хочу поділитися тим дрібоньким скарбиком, що найшов його в житті від часу, як одружився з Рутою. Він такий ніжний і малий, що хіба з нашій святій, перемученій груді, яка не зрадила нікого й не зрадить, заховаю його навіки... і більш нічого. Все, що дає нам життя в своїм бігу, все воно не те, що нам дійсно потрібно; звичайно, щось інше. Лише коли наша життьова енергія вже зламана, і ми не годні вже перестроїти свою долю наново, тоді кидає воно нам квіти на груди, мов на розраду за наші гіркі розчарування. Слухайте, мамо!
Мати слухала.
— Одного разу, — оповідав далі, — зібралося в їх домі більше товариство, і гості розбавилися так, що почали гуляти.
Дівчина, про котру споминав, не гуляла, вимовляючися, що не вміє гуляти; зайшла при тім до сусідньої кімнати, де якраз незамічений находився — він. Підсунув їй крісло і хвилину мовчки глядів на неї. Щось симпатичне для нього було в її рисах, щось тонке й добре, хоч по-правді годі було назвати її гарною. Лише очі її любив він, хоч і вони все проти нього зоріли, немов з хорої душі, Нераз говорив їй те, а вона його все висмівала.
