— Та ти — говорила чоловікові, — ти такий самий, як твої брати й сестри, а вони такі, як їх родичі й уся ваша „віруюча раса“; тому то й не кидають нещастя вашої хати.
Потім нагадувала йому немов згірдливу зависимість від неї, його становище, яке одержав, що правда, при помочі її маєтку й тим зі своєї сторони найбільше причинилася до незгоди. Коли одного разу — оповідав матері, відвертаючи обличчя — зневажила його знов на тій точці нечуваною сценою перед слугою, — вразила його, здається, в найтончу струну його душі й викликала тим таке пекло почувань у його нутрі, що він не міг повздержати себе. Вже доволі довго мішала його з болотом, доволі мучила й обиджала, тож не диво, що раз і в нім прорвалася терпеливість — і він… підніс руку на неї. Вона запищала.
— Так поступають з дикими звірятами, що нападають заєдно на наше життя фізичне чи психічне, — вистогнав він погаслим голосом, — так обороняються від звірів…
А вона гадюкою вчепилася його, мов божевільна, і кричала заєдно на всю хату:
— На твою жінку підносиш руку, недобрий чоловіче? На твою жінку, що поставила тебе на ноги? Старче ти, як і всі твоєї віри! Чи ти в додатку до твоєї нікчемности ще й збожеволів?..
— Жалую,[1] що вже давніше не збожеволів, а то може б душа моя находилася нині в іншім настрою, ніж тепер, а чесне ім'я мого батька не було б під твоїми ногами. Ти, низька породо, що не знає нічого іншого, жодних шляхетних зворушень, крім пожадання мамони! Я жалую — кажу ще раз, — що не „збожеволів“ скорше, бо не стояв
- ↑ Жалую — мені шкода, жалкую.
