благородно. Саме шляхетне й удосконалене в нім, мамо, ото взяло верх наді мною. Я признаюся до вини… признаюся, о господи… І з тим схиляю свою голову глибоко, покірно перед вами, судіть мене ви на послідку… Я знаю й бачу, мамо, що моє нутро знищило всі ваші обчислення. Ви, як і вуйко, і тітка, надіялися бачити мене жінкою, матір'ю й попадею, і воно було б може вийшло надобре, оттак, як ви це хотіли; але тепер я стою перед тим усім, мов який упавший ангел! Небеса йому зачинені, земля замало небесна, і ціле його щастя — то його крила.
Зоставте мені мелянхолійне щастя, — воно для душі. Не будьте проти мене тверді та строгі й не плачте, бо я сама броджу в сльозах по коліна… Шануйте, мамо, вашу далеку дитину, бо вона зосталася, мимо своєї великої любови до чужинця, чиста й добра. І руки її не будуть у житті бездільні. Будьте добрі й тонкі до неї, не жалуйте мені справедливости. Жодне з наших, що ще живе, мамо, не є таке щасливе, щоб не потребувало мене коли в житті.
Андруша, ти мій бідний, змарнований брате! Чи пригадуєш собі твою гарну сестру, за котрої руками ти завсігди з таким призирством позирав? Числи на тую сестру, Андруша; вона ступає так само самітно між людьми з своєю душею, як ти на далеких пустих полях, з твоїм нещасним нахилом. Але колись… як ти будеш осирочений і опущений, будеш наближатися… до кінця твого сумного життя, вона віднайде тебе на твоїх пустих полях і не покине… Числіть усі, всі на мене… всі ті, котрі тієї думки, що я не розуміла дійсного життя й не була б уміла заняти між вами гідне місце… і мого сліпого братанця десь там у далечині, котрого я не бачила ніколи, а котрого напомацки
