голосно плачем. Олекса під'їхав зараз другого дня, заявивши вуйкові листом, що зриває зі мною заручини, бо моя вдача й ціла істота не відповідають для жінки священика, та що ліпше, пізнавши себе обопільно, підступити завчасу від зв'язку, чим потягати обидві сторони в горе й муки. Коли я подала вуйкові й тітці жадані пояснення, заломила тітка мовчки руки й вийшла з кімнати. А вуйко, походивши якийсь час у думках по кімнаті, приступив відтак до мого портрета, і подивившись довше на нього, сказав:
— Бідна ти моя квіточко! Навіть твої гарні очі не могли тебе охоронити перед окаліченою долею; так глибоко лежить зародок горя в цілій вашій родині. Нехай тебе господь має в своїй опіці та такою чистою і правдивою надальше береже!
Тітка, виплакавшися добре, обсипала мене пізніше доріканнями, що я своїм „боготворенням“ якогось „чужинця“ затоптала своє щастя ногами і втратила такого чоловіка, як Олексу.
Олекса не був для мене чоловіком; нас надто різнив спосіб нашого почування. Він і не бачив ніколи в мені того, що артист бачив і цинів. Його гнівало й дражнило те, що мене радувало й поривало; і заєдно стояло йому моє чуття на дорозі, і він спотикався в своїх буденних обрахунках на нього. А з чужинцем ми неначе одну душу й одне почування становили. Без слів, без запевнень, а самою одинокою, тонкою любов'ю, що мовчки з'єднала наші душі навіки. Це моя тайна.
Чим я тут зрадила свою, як тітка каже, „народність“ і все, щодо неї належить? Я не знаю. В мене, мамо, лише не доставало сили опертися сонкості, доброті й інтеліґенції чужинця, а ці риси таме в його істоті впливали на мене незвичайно
