Ти, що при всій твоїй даровитості й інтеліґенції й чесноті давишся твоїми нещасними ревнощами, а радше твоїм „кінським копитом прози“. Зайшло так далеко, що ми стоїмо нині проти себе, мов два вороги, і ожидаємо в муках закінчення якоїсь то драми. Я не боюся взяти на себе — докинула я, — щоб не прийшло! Ти роби, що хочеш! Як бачиш, я не боюся нічого. Роздумай собі добре, що буде відважніше, чи поставити мені питання, про котре передше споминав ти, чи почути мою відповідь на нього.
Він приступив близько до мене.
Мамо! О моя мучена мамо! Ніколи не бачила я чоловіка в більшім зворушенні, як тепер Олексу, але цього вечера був він і найкращий, відколи я його знала. Білий мов смерть, на лиці, а очі горіли таким чорним блиском, неначе б хотіли мене тут же на місці пожерти.
Він ухопив мене обома руками за плечі, потягнув під велику, звисаючу лямпу (її світло спливало ясно на нас обох), а відтак… відідхнув глибоко.
Я стояла перед ним, звернувши на нього свої очі, в котрих чула цілу свою терплячу душу, вижидаючи дальшої своєї долі… Я знала вже, яке питання зірветься з його уст… знала наперед. Одначе, нехай прийде, нехай приходить… Нехай і в формі, в якій не було б, — мені однаково; я знала лише те одне, що ніяка брехня не сміє сплямити мої уста. За жодну ціну, нізащо в світі! Коли б навіть той мужчина переді мною мав би мене до своїх ніг стягнути й мучити.
— Чи ти любиш чужинця? — спитав погаслим голосом і з білим лицем, заривши свої пальці в мої рамена, між тим, коли його палаючі погляди стерегли заєдно мої очі, звернені на нього.
