маю поставити те питання, чи ти, що будеш мусіла на нього відповісти… В кожнім разі буде від твоєї відповіді залежати добра частина твоєї долі. І я думаю, що ти роздумаєш собі всетаки не кидати своєї долі так легко на вагу!
Мамо! Моя далеко, горем похилена, мамо! Як коли існувала яка подібність між всіма нами, твоїми дітьми, то знайте, ніколи не виступала вона між нами так виразно, як у тій хвилині, коли Олекса тепер так сильно викликував і ображав у мені якесь щось, котре він уже не раз хотів опанувати. Так мусів мій нещасний брат Осип відчувати, як натискали на нього, щоб зірвав з своєю Рут, а він дав слово не покинути її; так відчувала Лідія, коли рішила стрілити в себе, з жалю… з зради, а Андруша, коли помимо упімнень і погроз, або і благання з твоєї сторони прямує полями… до корчми… так і Василь, коли, проти присяги, брав не шлюбну жінку до себе.
— Хто знає, — сказала я цілком беззвучним голосом, — хто знає! Ти не знаєш, що в крові нашої родини лежить не церемонитися багато з своєю судьбою. І ти сам сказав мені одного разу, що ми маємо дар своїми власними руками калічити в собі свою долю. В кажнім разі ти розбираєш свою долю розважніше. Вже твої безчисленні докори, що в мене нема практичного змислу й такого ж погляду на життя, можуть тобі бути доказом, що чоловік чуття зажене собі скорше кулю в лоб, чим чоловік розваги, та що тими людьми з чуттям не можна так кермувати, як тягаровими кіньми! Тому розваж собі добре, чи це буде в твоїм інтересі доводити мене різними муками й прикростями до крайности. Бо що між нами дійшло дійсно до оттакої хвилини, лише ти сам один винен; ти! — повторила я дрижачи зі зворушення усім тілом. —
