— Так — сказав холодио Осип. — Ґратулюю![1] Ти мав вступити по укінченні шкіл до семінару!.. Отже знов один „відпавший“. Видко, попи не хотять удаватися в нашій родині помимо попівської крови й попівських предків. Найстарший, Іван, помер правником, я… от, як я!.. Так, так, — додав якось роздражненно, — доки русини[2] хотять лише „попити“,[3] то і не будуть у силі творити інших діл, як попівських. Та най відтак не жаліються, що їхня доля повна церковно-жалібного співу!.. А ти, козаче, — звернувся живо до наймолодшото, що сидів спокійно при столі та уважно прислухувався всьому — чим ти хочеш бути?
— Я хочу бути моряком, або чим іншим таким на морі.
— Чи ти зпаєш, що там дуже тяжко? — спитав Осип, усміхаючися.
— Я не боюся; там же будуть і інші.
Твоя правда. Тож іди! Нехай би море й як лютилося, ти пам'ятай: бурі й душі бувають іноді для нас тисячраз тяжчі і грізніші, як море. Воно поводиться з нами все ще смирніше і пряміше, ніж люди, хоча б вони не знати й як коректно та по-доброму з поверховности заповідалися. Остаточно, вони бувають усетаки тими, що творять нашу долю, нераз і гіршу, ніж море.
— Будьте здорові!
Пішов.
Хотів ще батькові на прощання поцілувати руку, одначе, уражений батько відтягнув її, не дозволяючи цього.
Мати цілувала його, однак, і притискала сильно до грудей, придержуючи його так мовчки довгу
