теся, ні. Мої уста були міцно стулені й не зрадили нічого, ані словечком: я ж була суджена другого. Лиш я не супротивлялася тому, коли він узяв мою голову, як перше, між руки, притулив її до своїх грудей і притиснув її тут же; і так по-доброму, мамо, так по-доброму і з щирістю, як цього ніхто в житті не робив…
„Моя жрекине!“ — сказав у найглибшім зворушенні, — „Ти моя прекрасна й чиста жрекине!.. Я відчуваю вповні твої муки, але знай, не лише ти одна носиш хрест, його носить кожний у житті. І коли ти думаєш, що цей або той щасливіший від тебе, то знай, що саме він найнужденніший…“ — і звільнив мою голову.
Я вийшла скоро з хати, не повертаючись туди більше, а він прийшов аж щось через три дні по тім знов до роботи. Це все щастя цієї твоєї доньки, мамо, за котрою гляділи всі з заздрістю, мовлячи від часу до часу з подивом: „Яка ж вона прекрасна!“
Бувають, мамо, — я це повторяю — в нашім житті такі тонкі й ніжні хвилини, що ми не годні їх словами переповісти. Між ним і мною бували такі хвилини, — то хвилини глибокого мовчання, коли наші душі до себе промовляли. І ніщо, що не вимовилося словами, не пропало в мовчанні. Ніщо.
І не пропаде, бо люди, такі як він (нехай і буде він для нас яким там „чужинцем“), находять завсігди у тих, що думають однаково з ними, пошану й любов.
Говориться стільки про щастя.
Що воно таке те щастя?
Ніщо, мамо, ніщо інше, як власне оттакі ніжні хвилини, такі поодинокі проміння в житті, і я маю те переконання, що не одна глибока й поважна
