Ранками, сірими, зимовими ранками, з сумраком у хаті, тишиною перериваною лише тріщанням дров у печі, утомлена безсонням ночі, я б рада хоч такими сірими поранками засипляти.
І ні…
Округ мене така тишина й супокій, що я сама свою душу зачуваю. Такими хвилинами борюся я з чужинцем. А та боротьба тяжка й поважна, бо підчас неї виринає (неначе б ждав лише відповідної хвилини) гарна, пишна, енергійна голова Олекси. І ніхто, ніхто не може мені в тій страшній боротьбі помогти, бо львині очі, мамо… це моя найглибша тайна.
Слухайте. Коли довідуюся, що він має надійти, починається для мене ціла історія. Мамо, я відчуваю це кожного разу цілою істотою. Особливо ж, коли він переходить рівне, невеличке подвір'я… до входових дверей, що ведуть прямо до тітчиного покою.
Звичайно я сиджу, або як тітки нема в кімнаті, лежу на софі й дивлюся на білу стелю. Нараз бачу, як на тій стелі лягає скісна, подовгувата тінь.
Тоді він надходить. Він надходить, і одиноким широким вікном у тітчинім покою… падає… (чи це не чудно?) на стелю його тінь. А тому, що я лежу, я бачу її на стелі.
Отже, мамо, насамперед на стелі тінь; відтак чую, живі, скорі, елястичні кроки; відтак бачу ще виразніше тінь… а відтак… нападає мене мука… цебто пропасниця.
О, мамо! Мамо моя!.. як страшенно зворушує мене моя глибоко захована тайна. Я ж зрадниця.
Але як хто думає, що мені з моєю зрадою добре на душі, той помиляється. Я мучуся. Тоді то
