Твоя далека, горем похилена, мама, не має сліз для тебе, а коли б і хотіла заплакати, то мусіла б плакати кров'ю!
Схаменися, опам'ятайся! Не легковаж своєї будучности, бо тяжкі хвилини й літа в старості, коли переживаємо їх на самоті й у злиднях…
(Зоня):
Мамо! Чи читаєте ви мій щоденник? Читаєте? Я приходжу до вас, бо відчуваю, що всі, почавши від Олекси, мають до мене жаль, хоч ніхто справу жалю на ім'я не називає. До того не має відваги ніхто, крім Олекси. Я хочу сама перед вами все розкрити й розібрати.
Мамо, ви моя далека, горем похилена, мамо! Ви одні знаєте, як то буває, коли наші очі почали з жалю й горя незатулюватися до сну. А тепер діється таке зі мною.
Знайте, мамо! Чужинець затопив, свої очі в мої і забув їх у моїй душі. Тепер я маю їх заєдно в своїй душі, і вони не дають мені супокою.
Буває… рано, ранесенько… люди десь при світлі (тепер же зима!) встають і беруться до праці. Я рано, ранесенько до праці не встаю, ніхто її від мене ще не жадає і не приймає, і я лежу у півсні. Навіть і не в півсні. Я ж бо чую, як в грубі тріскає дерево й бачу, крізь примружені очі, жовтаве пасмо світла полуміні перед грубою, а далі й сіре, денне світло сунеться несміливо вікном у мою кімнату.
Я лиш так лежу, а спати не сплю. Лежу так тихесенько, неповорушно й бережу львині очі мов скарб у моїй душі. Це моя глибока тайна.
Знаєте ви, мамо, про кого я думаю, моя мамо? Ви одні може вже знаєте.
Він утопив при портретуванні свої очі в мої і забув їх у моїм серці. Тому мене сон не бере.
