і як відтак привалять тебе остаточно додолу потугою своєю.
Таке бувало вже між людьми, бувало!!. Чуже осліплює тебе, забирає твою молоду душу в полон, а якась „доброта“, якій ти нічого не завдячуєш аж зворушує тебе. Ти того ще не знаєш, але я, моя дитино, що далі чи не ціле століття доживаю, бачу, що пропасть твого щастя криється в твоїм власнім нутрі й відчиняє вже поволі свою пащеку.
О, мій Олексо! Ти мій гарний, тверезий, ти мій сильний сину простого люду, ти, якого мої очі може ніколи й не побачуть, а уста ніколи не поблагословлять, ходи, спіши! Забери моє вагаючеся дитя на твою грудь, схорони його перед поглядом чужого!
Бач, вона дрижить уже перед „львиними“ очима й потребує тієї твоєї охорони. Я вже стара й горем похилина, а її батько мертвий, і вона мені втоне!
О, ви дорогі, прегарні діти, що за потугу криєте ви в своїх грудях? Усіх вас майже в одну пору пориває вона з собою без пощади, а ви ж мені всі були чисті й добрі, мов ті квітки!..
А тепер і ти, моя дитино, остання зоре моя, і ти!..
І „гарною“ зовуть тебе всі. Але такою ти не є вже більше. Твоя далека, горем похилена, мати каже, що ти вже такою не є. Схиляй твоє чоло, схиляй його покірно, і того ще замало. З твоїм почуванням до чужинця, якого ще й сама не розумієш, зрадила вже твою церков, твого будучого мужа, а до зради твоїй народності вже не далеко.
Я плачу, моя дитино, я вже маю сльози в своїй душі й від тебе буде залежати, чи це будуть сльози криваві, чи сльози радости.
(Сліпець): — Бабуню, бабуню, не раніть її так тяжко! Вона така смутна з своїм почуванням!
