Ми звикли уважати її, як уже не за „єретичну“, то бодай за щось менш довершене, як наша.
Все оце, мамо, є моя тайна. Як суджена будучого священика, я не смію відноситися симпатично до інших соборів, а лише до того, до котрого я і він належимо.
А одначе, мамо!.. Ви моя далека, горем похилена, мамо, гнівайтеся, або ні, а я вам свій гріх (чи як хочете мій учинок назвати), оповім, щоб його лише з кимнебудь добрим поділити й чиєсь прощення одержати.
Вудучи останній раз з вуйком у місті й маючи до відїзду ще доволі багато часу, я пішла в околицю, де мала знаходитися його церков.
Врешті дібралася до неї.
Мене тягнуло бодай поглядом кинути в її середину, бо досі, крім тої церкви, до котрої належала я, не займали мене інші і я не заходила до них.
Коли я опинилася вже на східцях перед нею, — вірте мені, — потрясло мною немов у пропасниці, і я здалася собі чомусь мов якою проступницею. Не тому, що я вступила до церкви, яку ми звикли були вважати за єретичну, — але тому, що неустанно стояв мені перед очима Олекса, і мене мучило почуття, немов би я спроневірилася йому в оцю хвилину. Цього поступку мого, хоч як він невинний у ґрунті речей, не простив би він мені ніколи.
Двері церкви були відчинені… і вона була порожня…
Було в ній тихо, тихесенько і, знаєте, мамо, що я зробила? Я лиш оглянулася звільна, майже боязко, і ніколи не забуду глибокого вражіння, яке зробила на мене велика поєдинчість середини цієї церкви.
Я відідхнула глибоко, немов спав мені з грудей великий тягар. Відтак сіла на одну з останніх
