мабуть ані одної точки, в котрій ми щиро порозумілися б і в щирім порозумінні могли б собі руки подати.
Чи та стіна, що робить нас чужими, походить відси, що він належить до народности, мало вже недовершеної в культурі, і йому все те, що нас переймає, що є для нас важне й велике, видається не досить важним і хосенним (хоча я й цього не зовсім певна й це з моєї сторони навіть невиразний здогад), чи походить вона звідти, що він є артист і його думки звернені звичайно на цілком інші предмети, ніж звикла я це бачити у своїх знакомих, чи врешті є це бистрота його розуму, котрою можна мені завсігди відібрати трохи моєї особистої відваги, — досить, що я буваю заполохана проти того дійсно гарного й доброго чоловіка і не зовсім можу запанувати над собою перед ним. Ще одно, (неописуючи вам його вроди, бо ж це, як і його назвисько для вас не важне), ще одно, замічу, мамо, мимоходом. Цей чоловік має львині очі. Чи можете собі те уявити? Бачимо це часто у людей, лише порівняння не впадають нам зараз у вічі. Але… щоб ви мене ще ліпше зрозуміли, він має очі, як ті великі, мисливські собаки, що перележують іноді годинами нерухомо на землі не звертаючи при тім з нас своїх вірних очей…
Коли Олекса є дуже гарний на вроду, цей чужинець через свою бистроумність, легкість і елеґанцію в поводженні — майже непереможний.
Мені здається, що це останнє є й головною причиною, що настроює Олексу (хоч він не може довести йому ані одної некоректности) недовірчиво проти чужинця. Чоловік цей є заповажний і посідає надто добре виховання, щоб можна йому закинути щось, хочби й найменш доганне.
