моєї душі одно, в такім разі я б може й була в силі зробити так. Та на мою думку, тоді воно й не було б ніяким геройським учиником, про які мова, а чимсь таким, що випливало б само з душі й було б через те природне!
— Бач, це доволі інтересні відкриття, які я нині роблю на тобі, — обізвався він, — я був би цього ніколи не сподівався від тебе, не був би ніколи вважав тебе здібною до геройських учинків, а тим часом ти…
Я усміхнулася.
— Так, бо ти, як і багато інших з наших і не наших, хочете, щоб усе зараз виносити на голосний „ярмарок“ і хвалити або ганити. Та є ще люди, котрі працюють також і з самого самоповажання мовчать. Над тим не застановлялася мабуть твоя душа ніколи… Я ще не знаю, Олексо, які вимоги поставить життя до моєї особи, одначе буть переконаний, — додала я, — що коли б воно жадало жертв і відречення, воно одержить їх від мене; але будь певний, що це станеться без „музики й шуму“, бо тости не на часі, як і взагалі всякий „галас“ противний мені до глибини душі.
— Так, так, — сказав він з легким глумом, — я знаю, що ви маєте (скільки й було вас усіх разом) особливий дар калічити свою долю власними руками, мимо того, що булисьте з природи всі так добре, сказати б, „випосажені“ і не бракувало вам у житті різних щасливих випадків… Ти також! — додав з дивним поглядом на мене. — Одначе ти з твоєю уміркованою вдачею і хоробливим змислом для всього, що „особливше й вибране“, ти ледве чи рішилась би сповнити якийнебуть геройський учинок, а то хоч би й з тої причини, щоб не звернути на себе уваги других. Я ж тебе
