ків, бо з часом могло б статися, що не зможемо й нашої власної барви назад видобути. В нас є гарні чоловіки, Олексо, і „гарні жінки“. Лише одним і другим бракує руки артиста, що довела б їх до остаточного викінчення, вирізьбивши гарне, й красне, яке є в них, до тонкости стилю. Тому, Олексо, я мала би ще ось що сказати: часами буває моя душа так переповнена різними думками, що мені в голові рояться, — та я мовчу, бо знаю, що це, що мною володіє й виривається на уста, тобі не в смак і ти є в тім напрямі такий, якими бувають іноді матері, що не хотять чути про хиби своїх дітей тому, що це їхні діти…
— Ми є в розвитку й у дорозі до культури й тому мусимо ще багато дечого скинути з свого єства, а інше набути, щоб дійти до тих самих результатів, що другі народи. Все те вимагає праці й жертви, а передчасне одушевлення залишім!
— Дивись, дивись, Зоню, що за резон виявляють нині твої, звичайно строго мовчазні, уста. Справді, це не є ніщо інше, як лише гарні слова, — сказав він — слова, які тебе, кажучи мимоходом, украшають, а більш нічого! Та все я б тебе і за це поцілував! („Кінське копито“, мамо, „кінське копито“). Але скажи мені ще, — почав дальше, коли я, стоючи перед ним, мала ще охоту говорити дальше — скажи, чи могла б ти зректися твого теперішнього, вигідного життя, щоб перевести в життя якусь ідею в народнім інтересі? В теорії буває, що зараз ми готові до всього, і в той спосіб був уже не один діяльним героєм, кажучи на все радо: „так і амінь“, але в практиці показалася його праця дуже мізерна…
— Так Олексо, — відповіла я, — коли б ідея, для котрої я б боролася, переймала мене так, що становила б зміст моєї душі, становлючи з глибиною
