Наша любов, мамо, то щось таке, як казка. Барвна, повна надій і тривоги, повни суперечок, а може трохи і штучна…
Тета радується нами, неначе з нашим одружінням отвориться і для неї якийсь там „рай“. Так дуже цінить і шанує вона того чоловіка; так само і вуйко. Ліпшого обезпечення (говорять) не могла мені доля виробити. Чесний мужчина, інтеліґентний, тієї самої народности, що й я, і шановний — усі умови промовляють за щастям. І я сама це бачу. Одно з нас є доброю партією, мамо: він або я. Одно з нас обох є тим напевне, але котре, я не знаю вам сказати.
Я склонюю лише свою голову низько перед вами і признаюся до якоїсь вини проти того чоловіка.
Лише вина тяжить у мені якоюсь ще мені самій незнайомою тайною…
Стільки кажу вам, мамо.
Олекса і гарний, і добрий, і значний і я його люблю. Але, мамо, моя далека, горем похилена, мамо, прийдіть мені на поміч!
Коли Андрушу п'яного, на пів мертвого, його коні додому волочуть, він не такий безпомічний, як ваша гарна, боготворенна донька в деяких хвилинах свойого так часто і так дуже завидуваного життя…
(Бабуня): Я чую, моя дорога дитино, що ти терпиш; твоє лице чимраз то блідне й блідне, а очі твої, тії мої прекрасні оченята, дивляться чимраз сумніше перед себе.
Але в жінок бувають іноді настрої, що їх так легко словами не розвієш. Я вже стара й горем похилена, можу тебе хіба до серця пригорнути, поблагословити й віддати опіці господній. „Віддай господу богу твою життьову дорогу“, кажу я, а
